|
|
![]() |
 Зарегистрироваться |
|
Регистрация позволит Вам иметь полный доступ ко всем разделам сайта, а также размещать о себе информацию.
|
|
![]() |
|
|
|
![]() |
|
|
![]() |
|
|
![]() |
|
|
|
|
![]() |
|
Дневник
|
![]() |
|
Рубрики:
все, про цей сайт
|
![]() |
А тепер - гарна новина.
Каченя стало лебедем? Ні, маленьке лебеденя подорослішало.
Звідси висновок - щоб там не трапилось, в результаті станеш тим, ким ти є.
Лебеденя стане лебедем, тигреня - тигром, кошеня - кішкою , навіть якщо уявляє себе тигром, а каченя - качечкою.
Звичайно, знайдуться люди і тварини, які казатимуть - ти не каченя, ти лебеденя, або - ти не кішка, ти тигр...і всіляко збиватимуть з толку своїми потрібними і непотрібними порадами. Прикро.
Але і тут гарна новина є.
В результаті - ти все одно станеш тим, ким є.
Лебідь в качиній зграї стане лебедем . Особливими, вихованим в качиній зграї.
А лебеденя на фермі качиній - стане лебедем , тільки на качиній фермі.
А хто сказав, що лебеді і качки мають саме от такі, а не інакші?
Всі шляхи ведуть до себе, абсолютно всі.
|
В дитсадку студентка з педучилища проводила заняття по Андерсену. Читала нам "Гидке каченя", а потім - обговорювали.
Я запам"ятала одне запитання:
- Чому гидке каченя стало лебедем?
Діти ніяк не могли знайти відповідь, яка задовльнила б юну виховательку. А може дівчина не надто ретельно підготувалась до заняття.
Вона вирішила сама відповісти на своє запитання:
- Каченя стало лебедем, бо його викачали в муці, в снігу (є там такі епізоди?.
Знаєте, це чиста правда, вона дійсно так сказала.
В дитинстві багато чого можна уявити, без особливих зусиль, і історія про каченя, яке обсипають мукою чи попелом, і воно перетворюється на лебедя, - цілком ймовірна для дошкільнят.
Я - не повірила.
Не заперечувала, не обговорювала, просто - не повірила.
Але багато років мучило мене це питання: чому гидке каченя стало лебедем.Десь там, в черзі важливих і не дуже запитань, які я назбирала за своє життя, так от, там, в кінці, завжди крайнім, стояло запитання про гидке каченя.
Я пам"ятаю, як десять років тому, раптом знайшла відповідь.
Був у мене період в житті, схожий на сьогодення, я тоді багато згадувала.
Згадала й цю історію і нарешті збагнула, чому гидке каченя стало лебедем.
Бо воно ним народилось.
В середньому на відгадку у мене пішло 24 роки.
От нащо мені те гидке каченя здалося?
Чи може я шукала відповідь на запитання, як стати лебедем?
Погана новина :лебедем не стають, лебедем народжуються.
Деякі речі неможливо змінити, якби не хотілось.
Я маю на увазі гени та дитячі спогади.
Правда, є психологи, які кажуть, що можна вигадати собі нове дитинство і таким чином отримати позитивні дитячі спогади.
Ха-ха.
"Нове дитинство" все одно формується людиною з урахуванням свого попереднього досвіду, та і не вірю я у подібні вправи.
Це треба команду психологів та купу гіпнотизерів, і все на одну людину. І роки психотерапії.
І - ключове запитання, навіщо?
Щоб збагнути, що лебедем народжуються?
Последний раз редактировалось: 04.10.11 22:47
|
Неймовірно прекрасне сталося сьогодні, неймовірне – бо я вже втратила віру, а прекрасне – бо все виявилось просто бездоганно гармонійним. Котя знайшов собі нову сім»ю, і, сподіваюсь, він там приживеться.
Йона в цьому році мала одне котеня – Котю, і ми з ним прожили два місяці в мирі і злагоді. Однак літо закінчується, а міська квартира для двох кошачих – це можливо, звичайно, якби наша вертихвістка не сходила заміж два тижні тому, ага, при живому Коті, при грудному вигодовуванні, вона примудрилась переспати з усіма найкращими котами околиць. Результат цих гульок поки не помітно, та раптом щось – котів може стати більше ніж двоє.
Отже, вирішено було Котю віддати в добрі руки. Добрих рук у нашому селі багато, і це добре, та вони переважно всі зайняті котами і кицьками, бо кошачих у нас – набагато більше ніж добрих рук. От у Віти в садибі , на кожну її добру руку – 5 кото-киців, а рук у неї всього дві, а Варка , її люба киця, вже десять років регулярно кітна ходить і все у Вітині добрі руки.
У троюрідної сестри Оксани, в сусідньому селі – найдобріші руки з усіх добрих, особливо до котів, та у неї в цьому році теж приключка - лишай котячий. Ніяк своїх котів не вилікує, куди ж Котю брати.
У Ліди, нашої сусідки через три садки – руки дуже добрі. І безтолкова голова. До трьох дітей, безробітного чоловіка і неотриманого кредиту вона готова взяти Котю. Щоб мишей ловив. Бо коли Ліда отримає кредит, вона переїде в інше село, а там у неї хата гарна, і мишей багато. То ж Котя мав поїхати в інше село на тиждень раніше і переловити всіх мишей. Як тільки Ліда кредит отримає.
У тітки Гольки, троюрідної сестри нашої мами, ой які добрі руки!!!Ой добрі ! І серце золоте. І особливе відчуття тонкої грані між добром і злом. Вона зразу ж сказала:
- Щоб Ліді це котеня віддавати!Ви знаєте, скільки котенят і собачат віддали ми в цю садибу! І де вони?
«Де вони?» - це риторичне запитання. Бо тієї тваринності насправді немає ніде. Чи здохла, чи «на курорт» поїхала, під санаторії у сусідньому лісі. А сама тітка Голька на Котю навіть не претендує, по-перше, у неї таких Котів – як собак недорізаних, правда і собак у неї – майже як Котів, а по-друге, у неї онучка Катя, 4 роки, і онук Діма – 2 роки, і будь-який Котя в такій компанії протримається мить і трішки, а потім – втече в поля/ліси/ і навіть на курорт, якщо тільки зможе вирватись з цупких Катіних обіймів.
А от Лена, Лесіна мама, цілком могла б взяти Котю у свої добрі руки. У них на садибі всього один кіт, і той Сірко, тобто Йонин кавалер, що час від часу тусується під нашим горіхом на правах зятя. Хоча Котя точно не його синочок, надто гарний, як на цього обшарпаного старого парубка, але ми могли б на те заплющити очі, і відправити Котю до ймовірних родичів, та Лена навідріз відмовилась від будь-яких нових кошачих в хаті і в садибі. Минулорічна біла кішечка , привезена Лениним чоловіком з якихось гостів, привезла з собою і серйозний лишай, яким заразила не тільки Лену з дітьми, але й половину сусідів включно з нашою Ганкою. Правда, на сьогодні всі вилікувались, але Лена налаштована серйозно, настільки серйозно, що на всякі спроби перемовин одразу відповідає «ні». Коротко і категорично.
То ж сиділи ми і журились.
Я начиталась Ісігуро «Не відпускай мене», і всеньку ніч крутилась, обмірковуючи, як це Котю прилаштувати. Вигадувала різні варіанти, та раціо брало верх, нічого кращого за Лідину садибу, вимріяти я не могла. Хоча я читала про ребе Зусю, і двадцять шостий варіант, але навіть у найкращому сні не могло мені привидітись, що саме сьогодні у Господа знайдеться трішки вільного часу… саме так,трішечки вільного часу,чутінько, як кажуть у наших далеких селах, а може і не в цьому річ, просто людські клопоти йому набриднуть настільки, що він спересердя займеться долею котів. Конкретно, долею нашого любого Коті.
І пришле пан Бог у нашу садибу родичів.
Троюрідну сестру Таню, її дочку Марину, і внучку Лізу, 2, 5 роки.
І коли Ліза побачить Котю, то одразу ж усвідомить, що більше ні секунди не зможе прожити без нього.
А Марина, як виявилось, давно хотіла Лізі взяти котика, маленького і домашнього, щоб міг з дитиною гратись.
А ми були тільки раді, бо живуть Марина з Лізою у маленькому будиночку з садком, і буде у Коті і рибка, і туалетна коробка, і нашийник від бліх, і люблячі господарі. Дивись, Котю, шануйся.
То ж Котя поцьомав мене і бабусю, сів у велику машину і поїхав до нового дому.
Господь зітхнув полегшено, і повернувся до своїх звичних справ. Дякую Тобі за все!
Лишень бідна Йона журиться,бо не встигла попрощатись з дитиною.
Я їй і так, і сяк пояснювала:
- Йонусю, синочок поїхав до гарних людей,не чужих, родичів, його там любитимуть, годуватимуть вчасно, і гратися з ним будуть.
А Йонуська сидить у сусідній кімнаті і плаче.
Мама є мама, людина вона чи кішка.
|
Неймовірно прекрасне сталося сьогодні, неймовірне – бо я вже втратила віру, а прекрасне – бо все виявилось просто бездоганно гармонійним. Котя знайшов собі нову сім»ю, і, сподіваюсь, він там приживеться.
Йона в цьому році мала одне котеня – Котю, і ми з ним прожили два місяці в мирі і злагоді. Однак літо закінчується, а міська квартира для двох кошачих – це можливо, звичайно, якби наша вертихвістка не сходила заміж два тижні тому, ага, при живому Коті, при грудному вигодовуванні, вона примудрилась переспати з усіма найкращими котами околиць. Результат цих гульок поки не помітно, та раптом щось – котів може стати більше ніж двоє.
Отже, вирішено було Котю віддати в добрі руки. Добрих рук у нашому селі багато, і це добре, та вони переважно всі зайняті котами і кицьками, бо кошачих у нас – набагато більше ніж добрих рук. От у Віти в садибі , на кожну її добру руку – 5 кото-киців, а рук у неї всього дві, а Варка , її люба киця, вже десять років регулярно кітна ходить і все у Вітині добрі руки.
У троюрідної сестри Оксани, в сусідньому селі – найдобріші руки з усіх добрих, особливо до котів, та у неї в цьому році теж приключка - лишай котячий. Ніяк своїх котів не вилікує, куди ж Котю брати.
У Ліди, нашої сусідки через три садки – руки дуже добрі. І безтолкова голова. До трьох дітей, безробітного чоловіка і неотриманого кредиту вона готова взяти Котю. Щоб мишей ловив. Бо коли Ліда отримає кредит, вона переїде в інше село, а там у неї хата гарна, і мишей багато. То ж Котя мав поїхати в інше село на тиждень раніше і переловити всіх мишей. Як тільки Ліда кредит отримає.
У тітки Гольки, троюрідної сестри нашої мами, ой які добрі руки!!!Ой добрі ! І серце золоте. І особливе відчуття тонкої грані між добром і злом. Вона зразу ж сказала:
- Щоб Ліді це котеня віддавати!Ви знаєте, скільки котенят і собачат віддали ми в цю садибу! І де вони?
«Де вони?» - це риторичне запитання. Бо тієї тваринності насправді немає ніде. Чи здохла, чи «на курорт» поїхала, під санаторії у сусідньому лісі. А сама тітка Голька на Котю навіть не претендує, по-перше, у неї таких Котів – як собак недорізаних, правда і собак у неї – майже як Котів, а по-друге, у неї онучка Катя, 4 роки, і онук Діма – 2 роки, і будь-який Котя в такій компанії протримається мить і трішки, а потім – втече в поля/ліси/ і навіть на курорт, якщо тільки зможе вирватись з цупких Катіних обіймів.
А от Лена, Лесіна мама, цілком могла б взяти Котю у свої добрі руки. У них на садибі всього один кіт, і той Сірко, тобто Йонин кавалер, що час від часу тусується під нашим горіхом на правах зятя. Хоча Котя точно не його синочок, надто гарний, як на цього обшарпаного старого парубка, але ми могли б на те заплющити очі, і відправити Котю до ймовірних родичів, та Лена навідріз відмовилась від будь-яких нових кошачих в хаті і в садибі. Минулорічна біла кішечка , привезена Лениним чоловіком з якихось гостів, привезла з собою і серйозний лишай, яким заразила не тільки Лену з дітьми, але й половину сусідів включно з нашою Ганкою. Правда, на сьогодні всі вилікувались, але Лена налаштована серйозно, настільки серйозно, що на всякі спроби перемовин одразу відповідає «ні». Коротко і категорично.
То ж сиділи ми і журились.
Я начиталась Ісігуро «Не відпускай мене», і всеньку ніч крутилась, обмірковуючи, як це Котю прилаштувати. Вигадувала різні варіанти, та раціо брало верх, нічого кращого за Лідину садибу, вимріяти я не могла. Хоча я читала про ребе Зусю, і двадцять шостий варіант, але навіть у найкращому сні не могло мені привидітись, що саме сьогодні у Господа знайдеться трішки вільного часу… саме так,трішечки вільного часу,чутінько, як кажуть у наших далеких селах, а може і не в цьому річ, просто людські клопоти йому набриднуть настільки, що він спересердя займеться долею котів. Конкретно, долею нашого любого Коті.
І пришле пан Бог у нашу садибу родичів.
Троюрідну сестру Таню, її дочку Марину, і внучку Лізу, 2, 5 роки.
І коли Ліза побачить Котю, то одразу ж усвідомить, що більше ні секунди не зможе прожити без нього.
А Марина, як виявилось, давно хотіла Лізі взяти котика, маленького і домашнього, щоб міг з дитиною гратись.
А ми були тільки раді, бо живуть Марина з Лізою у маленькому будиночку з садком, і буде у Коті і рибка, і туалетна коробка, і нашийник від бліх, і люблячі господарі. Дивись, Котю, шануйся.
То ж Котя поцьомав мене і бабусю, сів у велику машину і поїхав до нового дому.
Господь зітхнув полегшено, і повернувся до своїх звичних справ. Дякую Тобі за все!
Лишень бідна Йона журиться,бо не встигла попрощатись з дитиною.
Я їй і так, і сяк пояснювала:
- Йонусю, синочок поїхав до гарних людей,не чужих, родичів, його там любитимуть, годуватимуть вчасно, і гратися з ним будуть.
А Йонуська сидить у сусідній кімнаті і плаче.
Мама є мама, людина вона чи кішка.
|
Уроки музики
Дивно, я його пам»ятаю. Підручник «Музика» для першого класу. Батьки купили його мені разом з іншими підручниками. Але я жодного разу ним не скористалась. Бо замість «музики» у нашому розкладі був предмет «співи», ми співали дитячі пісні, звичайні і піонерсько-жовтенятські, а оцінки отримували за вивчений текст. Я любила ці уроки. Мала гарну пам»ять і співати подобалось.
Але в другому класі все змінилось. У мене з»явилось два нелюбимих уроки, обидва були в середу. Перший – російська мова, ми вчились писати «работа» і не плутати російську і українську «и». В мене настрій псувався від однієї думки про російську мову. А другий нелюбимий урок – співи/музика. Тепер його вів новий вчитель. У великому, спеціально обладнаному кабінеті ми вчились за якоюсь незрозумілою методикою. Наприклад, ми вивчали ноти не »до-ре-мі», а «зо-ві-йо». І оці «зо-ві-йо» ще й показували руками. Кожна нота мала свою комбінацію рук, напруживши пам»ять, я ще зможу деякі згадати. Багато значення надавалось ритму, ми вистукували мелодії і писали їх ритмічний малюнок. Новаторська методика потребувала значних батьківських внесків, кожній дитині виготовили дошку з нотною лінійкою, на якій ми паличками викладали ритмічні малюнки, і купили музичний інструмент – сопілку , в ті часи вона коштували 8,50, в карбованцях, і цю немалу суму, мені, наприклад, дала бабуся. Краще б я ляльку купила!. Бо, на диво, як всякій творчій натурі нашому вчителю бракувало самоорганізації. Заповнивши по самі вінця кабінет музики сопілками, він забув про їх практичне використання. За два роки ми брали сопілку в руки – двічі? Тричі? В усякому разі, грати на ній я так і не навчилась, а коштовний інструмент двадцять років валявся в хаті (не викинеш,бо ж дороге), поки я її не подарувала племіннику.
Та повернемось до моєї школи. На уроках музики ми більше не вчили тексти дитячих пісень, місяцями ми співали один куплет однієї пісні: «ми корзиночки несем, дружно з піснею ідем, гей збирай урожай і на зиму запасай». Наспівавшись, вистукували ритм, викладали паличками на нотних дошках, і знову співали. Чомусь в російських текстах замість «йо» співали «о». Ви ж розумієте, як подобається дітям пісенька « маленькой олочке холодно зимо, из лесу олочку взяли ми домо». Моя мама досі впевнена, що я цю «олочку» або вигадала, або щось не так зрозуміла.
Одного уроку музики на тиждень вчителю-мучителю було мало. Заручившись підтримкою директора він ввів обов»язкові співанки щодня на другій великій перерві. Вся школа мала збиратись у актовій залі і співати-співати-співати… Старшокласники впевнено ігнорували нововведення, а малюки - малюки слухняно приходили на щоденні співи. Що ж тут поганого, - запитаєте ви ? Та нічого.
Просто наш вчитель-мучитель- новатор мав різкий характер, і любив говорити те, що думає. Не знаю, наскільки він різав «правду-матку» начальству, та перед учнями не соромився. Дітей, в яких не було слуху, він називав «свинями». В гарно обладнаному за кошти наших батьків кабінеті, на фоні напису «Мистецтво належить народу» він починав свою промову «А ті свині, які не мають слуху, нехай ….» Я не пам’ятаю, що «ті свині», до яких і я належала, мали робити. Слухати уважно, займатись додатково?. Я пам’ятаю тільки напруження , спітнілі долоні і бажання якомога швидше вийти з гарно обладнаного кабінету. І забути про «музику/співи» . До наступної середи.
Два роки я вивчала те «зо-ві-йо». Я була абсолютно впевнена у відсутності музичного слуху і страждала через це. Звичайно, робила вигляд, що мені байдуже. Що це не важливо.
Але насправді страждала.
Я вірила своєму вчителеві. Навіть коли ми переїхали в інше місто і я пішла до іншої школи. Без «зо-ві-йо», з милою вчителькою, яка вчила з нами дитячих пісень, награвала на баяні різні мелодії і пояснювала, що таке «марш», «вальс» і т.д.,словом, робила все, про що писала шкільна програма з музики. А поза програмою діти ходили вчитись грати на музичних інструментах. Моя подружка відвідувала приватні уроки,і вже вміла щось бренькати на «піаніні». Я теж мріяла навчитись грати, але…. В мене не було слуху. Мамина знайома, вчителька музики, пропонувала вчити мене грі на фортепіано, але я відмовилась, бо наперед знала, що не вийде. Вчитель-мучитель-новатор переконав мене.
- Олена Петрівна каже, що слух розвинеться, - переконувала мене мама. Та я боялась навіть пробувати, хоч тепер, напевне, навчилась би грати на будь-якому інструменті. Якби мала час і натхнення.
А в сьомому класі мене відібрали в шкільний хор. Це вже була третя школа, і шостий вчитель музики. Вчителі у школах змінювались часто. Шостий вчитель дотримувався традиційних підходів, уважно переслухав весь клас і сказав мені приходити на хоровий гурток. Як я пережила ті прослуховування – не пам»ятаю, уроки музики залишились стресовими на все шкільне життя, але на хор я пішла. І що ж? Я одразу ж почала фальшивити. Поки вчитель виявив, хто це фальшивить, поки наново переслухав,… я готова була крізь землю провалитись.
- Ти ходи , але поки що не співай, слухай! – запропонував учитель. Майже як у «Повнолітніх дітях», але вдруге на заняття я не пішла. З новітньої методики «зо-ві-йо» я твердо засвоїла одне – в мене немає слуху. Парадокс, але ті всі вправи якраз були покликані в дітей слух розвивати.
З обома, такими значимими для мене вчителями музики я перетнулась в дорослому житті. Перший став відомим пропагандистом української мови і культури, створив ансамбль сопілкарів, і його хорові колективи славились на всю область і окраїни; я все поривалась сказати йому, що дітей не можна називати свинями, але була вже надто дорослою, щоб починати цю розмову. Випадково зустрівши другого я щиро зраділа, і хотіл
|
Ох, я вже не дивуюсь, я нічому не дивуюсь…
Грались з Мефодиком у кімнаті, а на килимі лежить… Хто б ви думали? Ні, не Йона.
Крокодил.
Маленький такий крокодил, лапками доверху. Традиційно – без усяких ознак життя.
Хвилина шокового стану – і я вже несу труп ящірки на город. У нас тепер вже і не город, а справжній скотомогильник! Цвинтар загиблих тварин. Коротка похоронна церемонія , і – спи спокійно, крокодильчику, … чим би тебе втішити на прощання? Ага, придумала. Може в наступному перевтіленні станеш кішкою?
-Уявляєш, - кажу мамі, - знайшли на килимі труп ящірки.
Мама пополотніла:
-Як ?! Як вона залізла в хату?
-Скористалась Йониною допомогою.
Мама полегшено зітхає, на щастя, дика природа не настільки знахабніла, щоб самостійно залізти і хату і там накласти на себе руки.
Досить з нас білок, які чомусь вирішили топитись в городній криниці!
Все інше можна пережити – зайців на вигоні, лелек на городі. Але топитись в криниці ,нехай і городній, тут я протестую. Між іншим, Йонисько на білок так уважненько поглядає, видно обмірковує, з чим їх їдять. З яким соусом.
|
Благословіння посівів
У нашої худобці давно є неправильна звичка – качатись по городі. Особливо любив це діло нині покійний Риндя. Якось посадили цибулю, то він щодня виходив на город і в ній викачувався. Благословляв, як справжній жрець землеробського культу. Правда і те, що цибуля була іншого віросповідання, бо благословення Риндіного не сприймала і зовсім того року не вродила.
Йона теж любить благословляти. Щодня сидить на городі, то в помідорах, то в перцях.
-Ану пішла звідси! Геть з городу! – кричить бабуня.
-Йона, йди в інше місце! – це ми з Мефодиком гукаємо.
Ніякої реакції. Йонисько лежить просто на тендітних пагонах перців, і з насолодою повертається в різні боки. Бабуся знервується. Йона не реагує. Я беру Мефодика на руки, і ми рушаємо до жриці. Обряд-обрядом, та схоже, доведеться його перервати.
-Йона! – щось в моєму голосі переконує кицю, що краще звідси йти. Вона враз схоплюється на ноги і чимдуж мчить по городі.
-Не треба так галасувати! Не хочете,щоб я благословила перці – не буду. Піти в інше місце – вже йду, - бурчить Йона і задоволено розтягається на землі. Вже і іншому місці. Не на перцях і не на помідорах. Навіть не на цибулі.
На огірках!
|
Жаба кричала нелюдським голосом.
Я розумію,що жаби, в принципі, людським голосом кричати не можуть. Але такого я ще не чула.
Зазвичай, жаби квакають, кумкають чи влаштовують хорові співи підвечір. А ця – вона верещала так, що якби була людиною, неодмінно сказали б – кричить нелюдським голосом. Високим і пронизливим. У мене аж мороз поза шкірою пішов.
Йона пригнала її десь з горбка, і гнала через весь садок. Жаба високо стрибала і намагалась сховатись в траві. Марно. Траву вже викосили,а в тих миршавих паростках, що виросли в бездощів»я – не сховаєшся. Йона одразу ж помічала схованку, тицяла лапою, ніби віддавала команду «вперед» - і жаба знову мусила стрибати. З боку виглядало,наче погонич жене худобу. Чи наша киця нанялась до жаб у пастушки?
Тут жаба знову закричала. Знову – наче її ріжуть, а між іншим – Йона ще й не починала.
Чи тим криком жаба збиралась налякати нашу Артеміду-Діану? Пояснити їй, що кицьки жаб не їдять ? Чи їдять? Взагалі, можуть покуштувати. Якщо не сподобається – виплюнуть. Ситуація нагадувала малюнок в старому «Перці»: динозавр тримає в зубах первісну людину. Людина кричить. А випадковий перехожий втішає:»Чого ти кричиш? Він же травоїдний. Пожує і виплюне!» Зараз я б продовжила діалог, динозавр міг від людського вереску ,з переляку чи здивувавшись, розкрити рота і випустити нещасну жертву. Так що галасувати в первісному світі було варто. Задля власного порятунку. Але в нашому садку? Навряд.
На кицю крик не подіяв. Вона ще й не таке бачила і чула
А от я виявилась не готовою до зустрічі з реальністю. Коли під акомпанемент свого нелюдського верещання, дезорієнтоване жабисько скочило на килим, саме на той, на якому сиділи ми з Мефодиком, я з криком «мама» миттю стрибнула вбік. З килима на залишки трави. Мефодик традиційно стішився, схоже на нього, як і на Йону, жаб»ячі страшилки не діяли, а що мама стрибає – то це ж весело. Вражена моїми маневром жаба поспішила з килима злізти, видно втямила, що тут не сховаєшся.
Почувши моє «мама» з городу прибігла озброєна граблями бабуся:
-Що тут таке?
-Йона жабу пригнала. А жаба – на килим скочила.
-А здохнеш ти! – бабуся замахнулась граблями на траву, наче жаба й досі там сиділа і чекала. Якраз! Жаба вже була під смородиною, бо Йона – ще не награлась.
Зате з мене на сьогодні було вже досить. Я сиділа біля Мефодика, намагаючись заспокоїтись, а в голові крутилась пісенька - старий хіт «Машини времени» - меня нет, я за тисячу лет, я себе дал обет, никогда не являться в такой ситуации…
Йона приплелась до хати як сонечко зайшло:
- Ти маєш совість,- випоминала я киці, - чого ти вчепилась до тої жаби? Перелякала мене і бабуню, а якби дитина злякалась?
- Няв! – роздратовано відповіла Йона, що могло означати від «негайно дайте мені рибку на вечерю» до «дайте мені святий спокій» . А насправді перекладалось на людську мову так:
- Як прадавня жриця з часів Єгипту я краще знаю, кого, коли, де і як принести в жертву, аби пішов дощ ! А дехто, - тут киця виразно глянула в мій бік, - дехто своїми дурними вересками псує мені обряд!
Назавтра пішов дощ.
|
Пишу, а біля мене пробігла білочка,зовсім близько.
Опишу ще одну пригоду з серії мишачих воєн.
Ми заселились в хату після довгої зимово-осінньої перерви, і давно ремонту там не було. А Мефодик почав активно ходити на чотирьох, то ж я мию-мию-мию. І це добре, вчора якраз зі шваброю відмиваю підлогу у великій кімнаті, аж тут влітає Йона . З чим би ви думали ? Правильно, з мишею. Я в протиральному азарті не розгубилась і зразу ж зайняла оборонну позицію , підсилену шваброю. Противник , тобто Йона , не чекав такої реакції, і спробував обхідний маневр, взявши мишу в зуби, рушив під вішалку. Але я була насторожі, тицяла в Йону шваброю, кричала і при цьому пильно стежила за мишею. Спробуйте вигнати з хати кицьку так, щоб вона мишу взяла з собою, і тоді ви мене зрозумієте. Для такої справи потрібна повна концентрація на процесі, як у східних бойових мистецтвах. Бачу, Йона таки навчить мене кунфу...
Врешті, з криком (моїм):-
-Ану геть звідси, щоб я тебе не бачила !
Йона з мишею вискочили на ганок, а звідти на город. Бабуся, що мала надію трохи подрімати по обіді, прокинулась від мого крику, і вийшла на балкон:
-- На кого це ти кричиш?
-Вгадай! На Йону, звичайно. Знову з мишею до хати лізла.
-А-а-а-а, ти ледащо! – бабуся просто майстер відтворювати прадавні українські інтонації спілкування з тваринами.
Я мусила втрутитись,бо назвати нашу кицю ледащою було б зовсім несправедливо. Киця теж образилась.
- Якби не я, - бурчала Йона, ліниво тицяючи мишу на городі,- вас би тут давно з»їли б!
Взагалі мої історії про Йону вже можна писати піж копірку:Наприклад: сидимо,стоїмо, лежимо, спимо, читаємо, граємось (потрібне підкреслити), аж тут вбігає Йона з мишею, кротом, ящіркою (потрібне підкреслити ).
Того ж дня, десь через годину, гойдаю я Мефодика на гойдалці, а бабуня собі порається у квітнику, аж тут….
Йона!
На цей раз вона вирішила влаштувати щось на зразок циркової вистави.
-Увага! Увага! Найкраща в світі приборкувачка мишей Йона продемонструє свій знаменитий номер «Мишко, де ти?» на траві перед старою хатою.
Чи то були гладіаторські бої? Такі,знаєте, односторонні гладіаторські бої, де один з бійців точно приречений на смерть. Але чомусь мусить битись.
- Люба мишко,- муркотіла Йона ,- тобі випала честь вмерти на арені під оплески захоплених глядачів!
- А може мене помилують? – пищала перелякана мишка.
- Ні, люба, шкода тебе розчаровувати, та ми не в Стародавньому Римі, у нас глядачі не мають втручатись у долю гладіаторів, - Йона промовисто поглянула у мій бік. «Якби не я…» говорив її погляд.
Я уявила собі хату, повну мишей: і в ліжку миші, і на столі миші, і в тумбочці миші…, і на підвіконні, і в на плиті, і в духовці, і в шафах для одягу, і на книжкових полицях, - від такої картини мені одразу стало моторошно, я зітхнула і залишилась біля гойдалки. Нагадувати мишам,що я їх попереджала ще три роки тому, було б надто жорстоко. Врешті-решт, хіба дон Хуан не пояснив Кастанеді , що людей теж чекає подібна доля? Хіба той орел, який з»їдав душі індіанців, не схожий на нашу Йону? Може, ця мишка теж мала свого духовного наставника і тепер практикується в поєдинку з дрібним тираном? Порятунок так близько – варто добігти до купи дров і там жодна киця її не дістане.
Так воно чи інакше – я вирішила не втручатись в котячо-мишачий поєдинок. Гойдала Мефодика, краєм око спостерігаючи за Йониними маневрами – мишка ховалась в траву, киця вдавала ,що не помічає, підкрадалась до дров і щось винюхувала, а потім одним стрибком поверталась до схованої мишки і змушувала гладіатора битись.
Хіба це не називається життям? Хтось полює, і на когось полюють, хтось гойдається на гойдалці, а хтось – ту гойдалку гойдає і примовляє»гойда-гойда, гойдаша», втім, я стаю банальною, про це давним-давно написали Еклезіаст , Сковорода і Шевченко.
|
Боже, чем я всю жизнь занимаюсь !
Ви не повірите, чим.
Виношу з хати мишей.
А тепер запитайте мене, звідки в хаті, де живе така відома мисливиця, Артеміда наша лисогірська , Йона-Діана, дракон місцевих садків і полів, звідки в хаті взялись миші?
Відповідаю, вона ж сама їх і приносить.
Чесно кажучи, маю підозру,що у неї від весни і волі трохи дах поїхав, якщо так можна про кицьку сказати.
Я тільки що винесла чергове мишеня з хати і викинула його на клумбу. Між іншим, воно було живим. Це така нова мода тепер – тягти у хату живих мишей, а потім бігати за ними по кімнаті. Спочатку створимо проблеми, а тоді вирішуємо. Геніально.
До речі, Йона досі не здогадалась, куди зникає її здобич. От і зараз тиняється по хаті і до всіх чіпляється:
-Ви мишку не бачили? Сіреньку таку?
Щоб ви знали, мишки потрапляють в хату через кватирку. Так, ми її навчили, Йону, не мишку, на свою голову навчили, лазити через кватирку. Настільки вправно, що вона і з мишкою в зубах в хату влазить! Геніальність цієї ідеї - Йона через кватирку - у виборі вікна, зараз ви зрозумієте і оціните, вона влазить у хату через нашу з Мефодиком спальню. Уявляєте? Я тихо й мирно сплю, Мефодик теж, аж тут плюх – Йона з мишею. О п»ятій ранку. І давай гасати по кімнаті. Що мені робити? Вдавати міцний ранковий сон чи ловити Йону з мишкою? Прокидається Мефодик, і я маю ще й третій варіант для вибору – годувати сина, чи ловити Йону, чи мишку, чи вдавати міцний ранковий сон. Сьогодні я змусила себе розплющити очі – і зустрілась з Йониним поглядом. Слухайте, я з цією дамою не знайома. Я навіть не впевнена чи це Йона. Досі в нас жила лагідна спокійна киця, ну, спокійна це перебільшення, але загалом вона була лагідною . Колись. А це – як мінімум єгипетська жриця. Чи Клеопатра в останньому перевтіленні Просто я більше нікого з єгипетських жінок не згадаю. Забула давню історію,що поробиш. Хронічний мамський недосип.
Кватирку я зачинила. На защіпку. А Йону випхала назовні.
Бо я теж буваю підступною.
Хай жриця посидить на підвіконні з того боку і подумає над своєю поведінкою. Я їй до ранку не відчинятиму. І не просіть.
А просто зараз ляжу спати і забуду про її існування.
Аж до другої години ночі.
Потім за вікном пролунає жалібне нявкання, і я, звичайно, відчиню кватирку, і запхаю це нещасне створіння під ковдру, і ми всі заснемо міцним сном, я, Мефодик, і муркаючи жриця з Стародавнього Єгипту, Артеміда-Діана, а в нинішньому перевтіленні – наша Йона.
|
|
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 ... |
|
Знакомства
Лента событий
Основное
